Кожний християнин знає, що між гріхами смертними, тобто між тими гріхами, з яких кожний зокрема заслуговує на вічну кару в пеклі, є гріхи, одні від одних тяжчі. Кожний християнин знає, нпр., про той страшний гріх, що його називаємо згіршенням, або спокусою. Кожний знає той фрагмент Св. Письма, що його християнин не може без страху перечитати: «Хто соблазнить одного з тих малих, що вірять у мене, краще було б йому, якщо завішено б на його шиї млинський камінь і якщо б утонув у морській глибині… горе тому чоловікові, через кого приходить соблазнь» (Мт. 18, 6–7). Хто тільки вірить у Богом об’явлену правду через Ісуса Христа, хто вірить у Св. Євангеліє, тому при читанні або слуханні тих слів мусить перейти через ціле тіло трепет жаху на саму гадку, що, може, і він мав те нещастя допуститися гріха, яким дав згіршення ближнім, передусім малим, простим, убогим або молодим, тобто коли своєю поведінкою навів їх на дорогу гріха. Той гріх страшний тим, що навіть тоді, коли людина спокутує його щирими сльозами покаяння, не має змоги виправити чи відкликати те зло, яке навела на душу ближнього. Згіршена нею особа зійшла, може, на дороги гріха, відступила від Божого закону, від віри в Бога. Тепер за гріх спокуси нещасний грішник кається, хотів би все виправити, але як же скасувати те, що вже раз сталося, як на праведну дорогу покаяння повернути згіршеного, про якого, може, і не знає, де він? А що сказати про страшне становище людини, яка не одному, а багатьом дала згіршення, що сказати про людину, коли її гріх люди обговорюють, коли той гріх став взірцем для наслідування або коли за тим гріхом судять про Боже Об’явлення і християнство? Така людська природа. Коли, нпр., нехристияни або й християни, мало віруючі чи й цілком невіруючі, бачать незаконні вчинки осіб, які голосно й одверто визнають себе християнами, нпр., членами братства, членами Католицької Акції, членами «Орлів» тощо, невіруючі мають причину думати, що віра тих людей така, як їхні вчинки. Така думка видається навіть розумною і природною, бо поведінка людини має бути такою, якими є її переконання. А коли люди в комусь бачать невідповідність переконання і поведінки, то, природно, легковажать переконаннями і вірою таких людей, дії яких не заслуговують на пошану. Тим- то нехристияни судять про християнську віру і про Ісуса Христа за тим, як чинять християни. «Горе людям, – каже Св. Письмо, – через яких Моє ім’я хулиться поміж поганами» (Іса. 52, 5). Такі люди своєю поведінкою відвертають інших від віри, від Ісуса Христа. Вони подібні до тих безбожних синів Ілея-священика, що своїми грішними діями відвертали людей від Божого храму і відводили від жертв (І Цар. 2, 17). Їхній гріх був такою тяжкою спокусою, що не тільки на них самих стягнув страшну смерть, а й на їхнього батька, старого священика, а також на ввесь народ навів велике нещастя – погром филистим’ян. Хоч батько їх і повчав, не минула його страшна смерть тільки тому, що не повчав досить гостро й суворо, що не відлучив їх від Божого жертовника і від приношення жертв. З цього прикладу і з багатьох інших бачимо, що гріх спокуси стягав на людину Божу кару ще за життя. Цей гріх в особливий спосіб заслуговує покарання і на цьому світі. Це, зрештою, річ досить природна. Якщо є чесноти, що заслуговують на нагороду на цьому світі, як того вчить нас 4-а Божа заповідь, мусять бути і такі провини, що заслуговують на дочасну кару. Це чітко випливає і зі слова Христового: «Краще йому, щоб на шиї його прив’язали млинський камінь». Коли грішникові краще вмирати такою страшною смертю, то, очевидно, ще краще було б йому зазнати іншої, меншої кари, нпр., було б щастям для гіршителя, коли Бог зіслав би на нього тяжку хворобу, бідність, тяжкі хвороби в родині або й інші тяжкі прояви Божого провидіння, що були б карою за спокусу. А навіть треба сказати, що такі кари на цьому світі були б для гіршителя великим Божим даром, рятували б душу через дочасну кару від вічної. Вони давали б надію на уникнення вічної кари, очевидно, лише тоді, коли гіршитель, користаючи з дочасної кари, виправився б і покаявся б з гріха. Маємо, зрештою, і у Св. Письмі інші приклади дочасної тяжкої кари за гріх спокуси. Коли цар Давид у хвилині забуття дав своєму народові спокусу, почув такий Божий засуд: «Тому, що ти дав нагоду Господнім ворогам хулити, той син, що тобі народився, смертю умре» (II Цар. 12, 14)
Уривок із книги: ГРІХ СПОКУСИ
Коментування заборонене.