Одного разу побожний чоловік, який щонеділі бере участь у Службі Божій, з непідробним обуренням розповідав мені про те, що парох сказав неприпустиму річ: Ви тепер одержуєте більші зарплати і пенсії, але це ніяк не позначилося на церковній касі». Щоправда, священик не роз’яснив при цьому суті закону про десятину, якого дотримуються християни усіх Церков. Не сказав, чому християнин має обов’язок 10% від свого прибутку жертвувати на храм Божий. Дивно, але навіть активісти при церквах, не кажучи вже про інших мирян, просто не знають про існування такого закону. Чимало людей переконані, що вони кладуть у скарбничку гроші для отця та на потреби храму, тобто сприймають пожертву виключно з матеріальної точки зору.
Чому ж один із найважливіших канонів (і не тільки у християнстві) незнаний українцям? У розмові з кількома парохами виявилося, що священики побоюються говорити з парафіянами на таку тему, оскільки вважають, що люди сприйматимуть це як фінансове зацікавлення самого священика. Така позиція, безперечно, помилкова, адже пояснювати Закон Божий є прямим обов’язком парохів. Християнин повинен знати їх (себто закони). Інша справа — як вірні їх дотримуватимуться. Адже пояснюються приписи, які Бог передав людям через Мойсея: не свідчити несправедливо, не чужоложити, не красти і т.д., — як і закони, які виголосив Ісус Христос у Нагірній проповіді. Чимало ж людей легковажить ними, не зважаючи на наслідки переступу. Одначе першою умовою підпорядкування закону є його знання. Чи має право священнослужитель приховувати від мирян закон про десятину, заповіданий Богом: «Всяка десятина від землі, чи від посівів поля, чи від плодів від дерева буде Господеві; (вона) свята Господеві» (Лев. 27, 30)(підкр. — О.Г.).
Тобто суть десятини — далеко не матеріальна її сторона. Насамперед — це один із виявів зв’язку людини з Богом. Цей зв’язок виявляється у молитві, в діяльності, у ставленні людини до інших людей, а також у дотриманні приписів закону. Про десятину у Біблії читаємо: «Даватимеш точну десятину з усього врожаю твого посіву, з того, що виросте на полі щороку… десятину твого зерна, твого молодого вина й твоєї олії і перваків твоєї високорослої і дрібної скотини…», — тобто сучасною мовою: всього доходу сім’ї. І далі пояснюється мета, для чого потрібно це робити: «… щоб Господь, Бог твій, благословив тебе в усякому ділі рук твоїх, за яке б ти взявся» (Втор. 14, 22-28). Отже, десятина, яку мирянин жертвує на Церкву — це вияв дотримання Божого Закону, а не якась данина парохові.
Ісус Христос не відмінив закону про десятину. Навпаки — наголосив на його необхідності. Пригадаймо: одного разу, дивлячись, як народ складав пожертви, Він побачив вдову, яка поклала дві лепти, і сказав Своїм учням: «Істинно кажу вам, що ота вбога вдовиця вкинула більш від усіх, які кидали у скарбоню. Усі бо кидали із свого надміру, а вона з убозтва свого все, що мала, вкинула, весь свій прожиток» (Мр. 12, 42-44). Апостоли, проповідуючи Євангеліє різним народам, творячи християнські громади, ставили перед ними умову: підпорядковуватися закону про десятину (Гал. 2,1-10). Чи варто доводити очевидне, що, визнаючи Бога і Його закони, християни створили Церкву — авторитетну суспільну силу, яка століттями дбала про духовне здоров’я народів.
Багатьох наших людей хвилює питання, на що спрямовуються пожертви, чи за їхній рахунок часом не наживається духовенство. Однак це дещо інше, а саме: стосується дотримання/недотримання Закону Божого самим священиком. Зрештою, можемо подивитися, як використовуються кошти у Католицькій чи Протестантській Церквах, вірні яких конечне відраховують 10% своїх прибутків на Церкву. Насамперед, клир сміливо виступає на захист народних інтересів, а не влади, певних політичних сил чи «грошових мішків», ведеться колосальна освітня робота (від дитячих садочків до університетів), відкриваються й утримуються медичні заклади, під опікою Церкви перебувають доми для людей похилого віку, Церква піклується про в’язнів тощо.
Не маючи належних коштів. Церква неспроможна виконувати не те, щоб соціальні програми, але й свого безпосереднього призначення, яке у пострадянських країнах полягає насамперед у веденні постійної місійної праці, новій євангелізації, необхідній для налагодження нормальних людських взаємин.
Атеїстичні народи приречені на корупцію, злочинність, хаос у політичному, громадському та родинному житті, оскільки в таких суспільствах фактично не діють жодні закони. Нинішня Україна належить, на жаль, до таких країн (тільки 35% населення визнають релігію важливою у своєму житті, тоді, яку США, наприклад, релігія важлива для 59% громадян). Чимало країн Західної Європи вважаються постхристиянськими, тобто відсоток людей, для яких релігія має велику вагу у повсякденні, невисокий. Але більшість у своїх вчинках, побудові відносин з іншими людьми, в родинах, на праці, в товариствах тощо керується традиціями. І ці традиції — християнські. У посткомуністичних країнах, навпаки, втрачено саме ці традиції. Навіть ті, хто вважає себе релігійним, часто-густо на практиці не дотримуються християнських законів. Тому в Україні місійна діяльність Церкви — архиважлива справа.
Невиконання вірними закону про десятину, звичайно ж, не дозволяє провадити цю безпосередню роботу Церкви. Найгірше те, що Церква внаслідок хронічного браку коштів опинилася в залежності від багатих жертводавців, а ними в нас є (і поки що можуть бути) переважно можновладці або політичні боси, які, зрештою, вже давно стали одним цілим. Відтак духовенство виявилося втягненим у політичні розігри, вельми далекі від християнських засад. Ігнорування, чи правильніше сказати, відміна закону про десятину штовхає Церкву приймати допомогу держави, що має, поза сумнівом, руйнівну дію на Церкву, насамперед провокує моральну деґрадацію духовенства, а відтак впливає на майбутнє Церкви, на духовне здоров’я народу, а звідси — й на фізичне.
Якими б не були новітні філософські віяння, актуальною залишається і залишиться думка вченого, мислителя Еміля Дюркгейма: «Людьми нас зробила релігія і тільки релігія». Відтак успішний розвиток суспільства, його процвітання неможливі, якщо члени суспільства, бодай більша його частина, не керуються законом і не підпорядковуються закону. Це не тільки загальновідома теза, а звичайна аксіома. Невірогідно також, щоби громадяни дотримувалися людських (державних чи звичаєвих) законів, якщо вони не визнають Законів Божих. Рано чи пізно витвориться ситуація, коли кожен вважатиме за доцільне керуватися тільки особистими вигодами, а, отже, обійти закон стане звичним явищем. Тоді мова йтиме про глибоку кризу в усіх, без винятку, сферах життя. Нинішня економічна криза (як минулі та й неминучі майбутні) — не що інше, як наслідок катастрофічних розмірів духовної кризи. І тільки!
Людина створена вільною, їй дарована Богом свобода вибору. Водночас вона (людина) не залишена напризволяще, не шукає навпомацки, що ж краще вибирати — їй дано Закон. І Закон не сліпий. Кожна позиція Закону, викладеному в десяти Божих Заповідях, Нагірній проповіді Ісуса Христа, обґрунтовується, пояснюється. Сюди належить і закон про десятину. Не сумніваймося: дотримання його не збіднить родину, громаду чи народ, а навпаки — збагатить, духовно і матеріально.
Р.S. Піднімаючи тему десятини, не боюся закидів про особисту зацікавленість: по-перше, я-жінка, а, по-друге, у сім’ї — жодного священика нема і в майбутньому не передбачається.
Оксана ГАЛЄІДА
За матеріалами християнського часопису “Мета”
