ВЧЕННЯ ЦЕРКВИ ПРО ІСУСА ХРИСТА

ВЧЕННЯ ЦЕРКВИ ПРО ІСУСА ХРИСТА

Ісус Христос не є частково Богом, а частково людиною, або результатом неясного змішання Божественного з людським. Він правдиво став Людиною, правдиво залишаючись Богом. Ісус Христос є правдивим Богом і правдивою Людиною.

Цю правду віри Церква змушена була захищати й з’ясовувати упродовж перших століть, заперечуючи єресі, які її фальсифікували.

• Перші єресіне так заперечували Божественну природу Христа, як Його правдиву людську природу (гностичний докетизм). Від апостольських часів християнська віра наполягала на правдивому Воплоченні Сина Божого, «що прийшов у плоті» (Пор. 1 Iв. 4, 2-3; 2 Iв. 7.). Але від третього століття Церкві довелось стверджувати на Антіохійському Соборі, на противагу Павлові Самосатському, що Ісус Христос – Син Божий за природою, а не за усиновленням. Перший Вселенський Собор у Нікеї 325 р. визнав у своєму Символі віри, що Син Божий «роджений, не сотворений, єдиносущний з Отцем» і засудив Арія, який твердив, що «Син Божий вийшов із нічого» (Нікейськнй Собор: DS) і «є іншого єства, чи суті, ніж Отець» (Нікейський Символ віри: DS 126.).
• Несторіанська єресьвбачала у Христі людську особу, поєднану з Божою Особою Сина Божого. На противагу їй св. Кирило Олександрійський і Третій Вселенський Собор в Ефесі в 431 р. визнали, що «Слово, приєднуючи до Себе іпостасно (у Своїй особі) плоть, оживлене розумною душею, стало людиною» (Ефеський Собор: DS ). Суб’єктом людської природи Христа є тільки Божественна Особа Сина Божого, Який її прийняв і зробив Своєю від часу Свого зачаття. Тому Собор в Ефесі проголосив 431р., що Марія стала правдиво Матір’ю Божою через людське зачаття Сина Божого у Своєму лоні: «Вона є Матір’ю Божою не тому, що Слово Боже взяло від неї Свою Божу природу, а тому, що Слово поєднане іпостасно зі святим тілом, наділеним розумною душею, яке народилось від неї, – кажемо, що Слово народилось „у плоті”» (Ефеський Собор: DS 251).
• Монофізититвердили, що людська природа перестала існувати як така у Христі, коли була поєднана Божественною Особою Сина Божого. Протиставляючись цій єресі, Четвертий Вселенський Собор 451 року в Халкедоні визнав:

«Услід за Отцями Церкви ми одноголосно вчимо визнавати Одного й Того ж Самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, однаково досконалого в божестві і однаково досконалого у людській природі, правдивого Бога й правдиву Людину; Того ж, що має розумну душу і тіло, єдиносущного з Отцем у Божестві, єдиносущного з нами у людській природі, Який «у всьому подібний до нас, крім гріха» (Євр. 4,15); родженого від Отця перед усіма віками по Божестві і в ці останні дні, Він же народився задля нас і задля нашого спасіння, по людському порядку, від Діви Богородиці.

Одного і Того Самого Христа, Господа, Сина Єдинородного, ми повинні визнати у двох природах, без змішування, без змін, без розділення й без відділення. Відмінність двох природ зовсім не скасовується їхнім поєднанням, а радше властивості кожної зберігаються й об’єднуються в одній особі, в одній іпостасі» (Халкедонський Собор: DS 301-302.).

• Після Собору в Халкедоні дехто вбачав у людській природі Христа щось на зразок особового суб’єкта. П’ятий Вселенський Собор 553 року в Константинополі визнав на противагу їм: «Є тільки одна Його іпостась [або особа] – Господь наш Ісус Христос, один із Пресвятої Трійці» (II Константинопольський Собор: DS) Отож, усе в людській природі Христа повинно приписуватись Його Божій Особі як власному підметові – не лише чуда, а й страждання і навіть смерть: «Той, що був розп’ятий на хресті в плоті, Господь наш Ісус Христос, є правдивим Богом, Господем слави та Одним із Трійці Святої» (II Константинопольський Собор: DS 432.).
• Церква визнає таким чином, що Ісус є неподільно правдивим Богом та правдивою Людиною. Він направду є Сином Божим, що став Людиною, нашим братом, не перестаючи бути Богом, Господом нашим:

«Він залишився Тим, Ким був, і прийняв те, чим не був» (пор. Лев Великий, Проповіді, 21,2.). У літургії св. Івана Золотоустого проголошується і співається: «Єдинородний Сину і Слово Боже, Безсмертний Ти, і зволив Ти спасіння нашого ради воплотитися від святої Богородиці і Приснодіви Марії, незмінне ставши чоловіком. І розп’ятий був Ти, Христе Боже, смертю смерть подолав. Ти один зі Святої Трійці, рівнославимий з Отцем і Святим Духом, спаси нас!» (Св. Іван Золотоустий, Тропар «Єдинородний Сину».).

Яким чином Син Божий є Людиною?

Оскільки в таїнственному поєднанні Воплочення «людська природа була прибраною, а не поглинутою» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 22, § 2.), Церква впродовж століть прийшла до того, щоб визнавати повну дійсність як людської душі Христа, з усіма її діями розуму й волі, так і Його людського тіла. Проте одночасно вона змушена була нагадувати, що людська природа належить Христові як властива божественній Особі Сина Божого, Який узяв її на Себе. Усе, чим Він є і що Він чинить у ній, походить від «Одного зі Св. Трійці». Отож Син Божий наділяє людську природу Своїм особистим способом існування у Святій Трійці. Так Христос у Своїй душі, як і у Своєму тілі по-людськи виражає Божественні властивості Трійці (Пор. Iв. 14, 9-10.):

«Син Божий людськими руками працював, людським розумом думав, людською волею діяв, людським серцем любив. Народжений від Діви Марії, Він справді став одним із нас, подібним до нас у всьому, крім гріха» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 22, § 2.).

Душа і людське пізнання у Христа

Аполінарій Лаодикейський твердив, що у Христі Слово заступило душу або духа. Церква всупереч цій помилці визнала, що Вічний Син прийняв також розумну людську душу (Пор. св. Дамас І, Послання до східних єпископів: DS 149.).

Ця людська душа, яку прийняв Син Божий, наділена правдивим людським пізнанням. Як таке, людське пізнання само в собі не могло бути необмеженим: воно діяло в історичних умовах Його існування у просторі і часі. Ось чому Син Божий, ставши людиною, «зростав мудрістю, літами й ласкою» (Лк. 2,52) і мав потребу запитувати про те, чого людина має навчитися з досвіду (Пор. Мр. 6, 38; Мр. 8, 27; Iв. 11, 34 і т. п.). Це відповідало дійсності Його добровільного приниження «до вигляду раба» (Флп. 2,7).

Проте таке правдиво людське пізнання Сина Божого виражало водночас Божественне життя Його Особи (Пор. св. Григорій Великий, Посл «Sicut aqua»: DS 475.). «Людська природа Сина Божого не сама собою, а через своє поєднання зі Словом пізнавала і виявляла в собі все, що властиве Богові» (Св. Максим Сповідник, Питання і сумніви, 67.). Насамперед це стосується внутрішнього й безпосереднього пізнання воплоченого Сина Божого про Свого Отця (Пор. Мр. 14, 36; Мт. 11, 27; Iв. 1, 18; 8, 55 і т.п.). Син виявив також у Своєму людському пізнанні Божу проникливість у таємниці думок людських сердець (Мр. 2, 8; Iв. 2, 25; 6, 61 і т.п.).

Через поєднання з Божою Премудрістю в особі Воплоченого Слова людське пізнання Христа мало повне знання вічних задумів, які Він прийшов об’явити нам (Пор. Мр. 8,31; 9; 31; 10, 33-34; 14,18-20. 26-30.). Того, чого Христос, як Сам визнавав, у цьому аспекті не знав (Пор. Мр. 13, 32.), того Він, як пояснював в іншому місці, не мав завдання об’явити (Пор. Ді. 1,7.).

Людська воля Христа

Подібно й Церква на Шостому Вселенському Соборі визнала, що Христос посідає дві волі й дві природні дії – Божу й людську, не протиставні, а взаємодіючі таким чином, що Христос, Воплочене Слово, бажав по-людськи в послусі Отцеві Своєму всього, що Він вирішив по-божому з Отцем і Святим Духом для нашого спасіння (III Константинопольський Соб. 681 р.: DS 556-559.). Людська воля Христа «іде за Його Божественною волею, не суперечачи їй і не опираючись, а радше підпорядковуючись цій всемогутній волі» (III Константинопольський Соб.: DS 556.).

Правдиве тіло Христа

Оскільки Слово стало тілом, прибираючи правдиву людську природу, тіло Христа було обмежене (Пор. Латеранський Собор 649 р.: DS 504.). Тому-то людське обличчя Ісуса може бути «зображеним» (Гал. 3,1). На Сьомому Вселенському Соборі (II Нікейський Собор 787 р.: DS 600-603.) Церква визнала дозволеним Його зображення у святих іконах.

Водночас Церква завжди визнавала, що в тілі Ісуса Бог, «Сам невидимий, став видимим для нас» (Римський Мисал, Префація Різдва.). Індивідуальні риси Христового тіла дійсно виражають Божественну Особу Сина Божого. Він зробив Своїми риси Свого людського тіла такою мірою, що, намальовані на якомусь святому образі, вони можуть бути предметом пошани, бо християнин, вшановуючи Його образ, «вшановує особу, яка зображена» (II Нікейський Собор: DS 601.).

Серце Воплоченого Слова

Ісус під час Свого життя, Своєї агонії і Своїх страстей пізнав і полюбив нас усіх і кожного зокрема та видав Себе за кожного з нас: «… живу вірою в Божого Сина, Який полюбив мене і видав Себе за мене» (Гал. 2,20). Він полюбив нас усіх людським серцем. Тому-то Святе Серце Ісуса, пробите нашими гріхами і для нашого спасіння (Пор. Iв. 19, 34.), «вважається найвищим знаком і символом… тієї любові, якою Божественний Відкупитель безнастанно любить Предвічного Отця і всіх людей» (Пій ХП, Енц. «Haurietis aquas»: DS 3924; Пій XII, Енц. «Муstісі соrроrіs»: DS 3812.).

КОРОТКО

• У час, встановлений Богом, воплотився єдинородний Син Отця, вічне Слово, тобто Слово й істотний Образ Отця: не втративши Своєї Божої природи, Він прийняв людську природу.
• Ісус Христос є правдивим Богом і правдивою Людиною в єдності Своєї Божої Особи; тому-то Він – єдиний Посередник між Богом і людьми.
• Ісус Христос має дві природи, Божу і людську; вони не змішані, а з’єднані в одній Особі Сина Божого.
• Христос, будучи правдивим Богом та правдивою Людиною, має людський розум і волю, досконало узгоджені й підпорядковані Його божественному розумові й волі, які Він має спільно з Отцем і Святим Духом.
• Отож, Втілення є таїнством предивного поєднання Божої природи з людською природою в одній Особі Слова.