Останні декілька років ми можемо часто почути і чуємо з уст наших духовних провідників такий вислів, як «Жива парафія» І напевно у багатьох парафіян є своє певне, а часто нечітке розуміння цього ново-вживаного терміну. Отож було б добре внести ясність або як кажуть пролити світло на це.
- I. Що таке «Жива парафія» з точки зору Біблії.
Апостол Павло, звертаючись до римлян, пише наступне: «Все бо, що було написане давніше [Святе Письмо], написане нам на науку…» (Рим.15,4).
Спробуємо з Писання зрозуміти, що нас навчає Господь Бог про те, якою повинна бути християнська громада, кажучи сучасною мовою – парафія.
Книга Діянь апостолів крім того, що показує нам життя первісної Церкви, розкриває, що саме є тим ідеалом, до якого мають прагнути всі християнські громади, зокрема парафії, в яких вселенська церковна спільнота «знаходить найбільш безпосередній і видимий вираз».
В Діяннях апостолів 2,42 читаємо опис першої спільноти християн, яка утворилася в Єрусалимі після Зіслання Святого Духа: «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах» (Дії 2,42).
Слово προσκαρτερεω (проскартерео) – перебувати – в грецькій мові має такі відтінки значення: «наполегливо продовжувати, бути дуже відданим, залишатися вірним, бути (весь час) напоготові». Тобто християни першої громади не просто приходили час-від-часу на зібрання, щоб поговорити та дізнатись, що нового сталося в Єрусалимі, а наполегливо, вірно, постійно, з пристрасним бажанням присвячували себе апостольській науці, спільності, ламанню хліба, молитвам.
Роздумаємо над цими чотирма речами.
- Апостольська наука.
Після першої євангелізаційної проповіді (керигми) апостола Петра в день П’ятидесятниці про смерть і воскресіння Ісуса Христа, яка привела до покаяння та хрещення трьох тисяч осіб, ті що повірили потребували більшої та глибшої настанови про навчання Спасителя, Його пророцтва, обітниці, про Його діла та життя. Так вони виявляли щирість своєї віри: постійно слухали проповідь апостолів, і то з бажанням, а апостоли постійно їх навчали. Була гармонія між апостолами, які хотіли вчити і новонавернутими, які хотіли вчитися.
Перша християнська спільнота, перша Церква, постійно вчилася: вона старанно і ревно слухала те, що навчали її апостоли. Глибина Божої мудрості, яку об’явив і призначив нам Господь, настільки невичерпна, що ми повинні завжди заглиблюватися в неї. Кожен день, в якому ми не набули нових знань, – втрачений день.
В наш час «апостольська наука» це не лише проповідь священиків по храмах, яку слухаємо в неділі та свята, але і читання Святого Письма, читання Церковних документів, папських повчань, енциклік, єпископських послань.
Крім того, апостоли навчали не лише словами, але й особистим прикладом духовного християнського життя, стаючи взірцями до наслідування.
- Спільність.
Слово κοινωνία (койнонія) – спільність, спільнота братерська – означає: взаємини, (взаємо)відношення, (спів)участь, спілкування, зв’язок, спільнота, часом шлюбний зв’язок (шлюб), а інколи вживалось на означення пожертва, подаяння.
Ця спільність християн є однією з центральних тем книги Діянь та найкраще, найпоетичніше виражена словами: «Громада вірних мала одне серце й одну душу…» (Дії 4,32).
Взаємини між християнами випливали безпосередньо з науки апостолів, як про це пише Іван Богослов: «…що ми бачили й чули, звістуємо й вам, щоб і ви мали спільність із нами. А наша спільність – з Отцем і з його Сином Ісусом Христом» (1Ів.1,3). Головним об’єднавчим фактором був Ісус Христос, якого християни пізнавали з науки апостолів, і практично виражали єдність між собою у спільному майні (в Єрусалимі), або у милостині – особистій та громада громаді (в Антіохії та ін. спільнотах).
В своїх посланнях апостол Павло пригадує християнам «вітатися святим поцілунком». Таким був звичай ранньої Церкви. Дехто припускає, що це був поцілунок не в губи чи в щоку, а в руки. Можливо, що з часом він перетворився у рукостискання. Цей звичай розкриває нам, що між християнами були сердечні, щирі, дружні стосунки. Хоч громади на той час не були великими, підтримувати дружнє спілкування було легше, але все ж неправильним є «анонімне християнство» парафій, де люди часом не знають один одного навіть по імені та обмежують «виконання християнського обов’язку» до недільного відстоювання Служби Божої, після якої слідує швидка втеча додому, а участь у житті парафії до пожертви на тацю.
У всіх християн є спільний Христос, який творить з нас Церкву – Своє Тіло, яке є не лише «духовною єдністю у вірі», але і спілкуванням. Важливо, щоб християни творили спільноти, малі молитовні групи чи Біблійні кола, де б центром, який гуртував би людей, був Христос, а виявом правдивої любові були б щирі дружні обійми добрих приятелів.
З іншого боку, часто неправильний духовний провід спільнот або ж взагалі його відсутність, може привести до ілюзії власної винятковості та унікальності: лиш ми є правильними християнами, тільки ми правильно молимося, тільки в нас є духовне життя, а всі інші є лиш формальними, релігійними, мертвими; хто не такий, як ми, той грішник; хто не з нами, той проти Христа. Подібна ситуація була в громаді Коринту, коли християни ділилися за прихильністю до наставника («Я – Павлів, а я – Аполлосів, а я -Кифин, а я – Христів» 1Кор.1,12), за матеріальним багатством, навіть духовними дарами Святого Духа. Це стало головною причиною написання листа до коринтян апостолом Павлом, в якому він картаннями та похвалою, іронією та проханнями, а загалом – правдивою апостольською наукою об’єднує всіх у Христі, творячи єдину громаду-парафію.
Деякі екзегети звертають увагу на розташування сполучників у Дії 2,42, та наголошують, що до слова αποστόλων (апостолон) – апостолів – відноситься не лише διδαχη (дідахе) – навчання –, але і κοινωνία (койнонія) – спільність. Тобто, важливо усвідомити необхідність єднання християн в любові та послуху до свого єпископа, який є наслідником апостолів, «якому довірено єпархію для пастирської опіки», і який «від власного імені, керує нею як намісник і післанець Христа» (ККСЦ 178), а пресвітери (священики) допомагають звершувати пастирську опіку над довіреною йому частиною Божого народу (пор. ККСЦ 177 § 1).
- Ламання Хліба
Під «ламанням Хліба» безсумнівно розуміється Євхаристія, або, сучасними словами, Служба Божа, на яку християни збиралися «першого дня в тижні», тобто в день воскресіння Ісуса Христа, який невдовзі називатимуть «днем Господнім», а то і кожного дня, як це можемо зрозуміти з Дії 2,46.
Звернемо увагу лише на дві важливі речі, які відкриває нам апостол Павло в першому посланні до Коринтян 10,15-17: «Я вам говорю як розумним: судіть ви самі, що кажу. Чаша благословення, що ми благословляємо, хіба не є причастям Христової крови? Хліб, що ламаємо, не є причастям Христового тіла? Тому, що один хліб, – нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1Кор.10:15-17), а саме:
1) участь у Євхаристії вводить нас у єдність (причастя, спільність, зв’язок, койнонію) з Христом, на що вказує родовий відмінок слів «Христової Крові» та «Христового Тіла», означаючи не просто контакт, а взаємне проникнення;
2) участь у Євхаристії підсилює нашу єдність один з одним: «нас багато становить одне тіло».
Часте, а навіть і щоденне Святе Причастя глибше єднає нас з Христом і християнами.
- Молитва.
На початку книги Діянь, після вознесіння Ісуса Христа, ми бачимо апостолів, які «перебували пильно й однодушно на молитві разом з жінками і Марією, матір’ю Ісуса, та з його братами» (Дії 1,14).
Зі словом προσκαρτερέω (проскартерео), яке перекладене пильно перебувати, ми вже зустрічалися вище, і вказує воно тут на частоту, наполегливість та завзятість молитви апостолів.
Слово ομοθυμαδόν (гомотімадон) – однодушно – показує, що апостоли збиралися на молитву всі разом, в емоційній єдності, з однаковим наміром та перебуваючи в братній любові.
Наслідком такої молитви стало зіслання Святого Духа (Дії 2,1 нн.).
В історії первісних християнських спільнот головною дійовою особою є Бог, який визначає рух Церкви. Це видно з того, що всі вирішальні моменти позначені молитвою, а саме: при виборі апостола на місце Юди (Дії 1,24-26), при виборі сімох дияконів (Дії 6,6), відмітимо, що апостоли собі залишили головні завдання молитися і проповідувати, спільнота молиться після звільнення Петра та Івана (Дії 4,24-30), Петро та Іван моляться за новонавернених самарян (Дії 8,15), Церква молиться за звільнення Петра (Дії 12,6.12), молиться за успішну місію Варнави і Павла (Дії 13,3), при настановленні пресвітерів (Дії 14,23), на прощання перед дорогою (Дії 20,36; 21,5). В різних обставинах ми бачимо, як моляться Петро (Дії 9,40; 10,9) і Павло (Дії 9,11).
Літургійне і особисте життя християн було позначене молитвою.
Отже, життя перших християнських громад можемо охарактеризувати так: постійне пізнання Христа та єднання з Ним через молитву, Причастя і навчання апостолів у спільності та послуху їм, що виражалось у братній любові, ділах милосердя та у прагненні якомога більше людей привести до Спасителя.
- II. Слово Боже – основа християнського буття в живій парафії.
Однією з найважливіших молитов первісної Церкви, яку нам подає книга Діянь апостолів, є безперечно молитва після звільнення Петра та Івана в 4 розділі з 24 по 30 вірш. Християни думають, що апостоли ув’язнені, а їх синедріон відпустив. Коли ж вони прийшли до спільноти і розказали все, що з ними сталося, раптово спонтанно починається молитва радісної подяки. Але це не просто подяка, і навіть не прохання, це скоріше пошук у світлі Святого Письма значення переслідувань, які з’являються на горизонті. В молитві проходить зустріч Слова з Писання з ситуацією, яку переживають християни, і Слово Боже стає ключем до розуміння і прийняття їхнього становища. Псалом 2 прочитується у світлі подій життя Ісуса, таким чином погани ототожнюються з римлянами, народи – з Ізраїлем, царі – з Іродом, князі – з Понтієм Пилатом. В молитві Святе Письмо актуалізується і набирає значення для «тут і тепер». Громада розуміє, що переслідування не за горами, але воно є частиною божого плану, як і страждання Христа. Отже, християни не вимагають покарання для гонителів, чи щоб не було гонінь, але просять мужності проповідувати Христа відкрито навіть в час переслідувань.
Цей уривок показує нам, що християни
1) читали Слово Боже;
2) роздумували над ним, щоб зрозуміти його значення, тобто, що Бог хоче їм сказати, яка Його воля;
3) молилися ним, тобто відповідали на сказане Богом;
4) жили відповідно почутого Слова.
«Все Писання – натхненне Богом і корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (2Тим.3,16-17). Цими словами апостол Павло, а, вірніше, Святий Дух через апостола Павла навчає, що Слово Боже – Біблію – необхідно знати кожній віруючій людині для духовного зросту, для досконалості.
ІІ Ватиканський Собор у догматичній конституції «Про Боже Об’явлення» (Dei Verbum) говорить: «Тому, що все те, що натхненні автори, тобто гаґіоґрафи, висказують слід уважати за сказане від Святого Духа, звідси й треба визнавати, що книги Писання певно, вірно й безпомилково навчають правди, яку Бог, причина нашого спасіння, хотів дати через Священні Писання» (DV 11). Бог об’являє, дає нам правду через Святе Письмо, отже наш обов’язок її прийняти: відкрити Біблію та читати.
Церква постійно заохочувала своїх вірних живитися Словом Божим.
ІІ Ватиканський Собор в Догматичній Конституції «Про Боже Об’явлення» так промовляє: «Тож необхідно, щоб усі клирики, передовсім же священики та інші, як діякони чи катехити, які правно віддаються служінню слова, заглиблювалися в Святе Письмо пильмим священним читанням та добірними студіями, щоб хто з них не став «пустий і зверхній проповідник слова Божого, не будучи внутрі його слухачем» (Св. Августин, Проповідь 179, 1); коли, навпаки, повинен дорученим собі вірним розділяти з велетенських скарбів Божого слова, головно ж у святій Літургії.
Також Священний Собор закликає сильно, і зокрема, всіх християн, перш усього ченців, щоб частим читанням божественних Писань вивчали « визначне спізнання Ісуса Христа» (Филип. 3, 8). «Бо незнання Писань – є незнанням Христа» (Св. Єронім, Пояснення на Ісаю, Вступ). Тому охотно нехай приступають до самого таки священного тексту, чи через святу Літургію, пронизану божественними словами, чи через побожне читання, чи через відповідний до цього вишкіл і студії, що, за стараннями та апробатою Пастирів Церкви, в наші часи усюди похвально поширюються. Нехай же пам’ятають, що читанню Святого Письма повинна товаришувати молитва, щоб склалась розмова між Богом і людиною; бо «до Нього ж промовляємо, коли молимося; Його слухаємо, коли читаємо божественні вискази » (Св. Амбросій, Про обов’язки служителів, І, 20, 88)» (25).
В давні часи було неможливо мати Святе Письмо вдома приватно, тому було забезпечено вірним слухання його в часі богослужінь. Так в Святій Літургії ми знаходимо Літургію Слова та Літургію Жертви, тобто спочатку Церква дає можливість зустріти Христа – Бога-Слово – через Писання, щоб могти злучитися з Ним в Євхаристії. Обидві частини є невід’ємними для Служби Божої.
Важливо є забезпечити гідне слухання Слова Божого в часі Літургії, і не лишень Євангелія, але і Апостола, який теж є рівнозначним Словом Божим. Що може зробити практично священик? Наважусь дати кілька порад:
1) не кадити в часі читання Апостола;
2) пояснити дякові важливість його служіння та попросити, щоб він перед Службою Божою кілька разів прочитав відповідний уривок, щоб зрозумів, про що йдеться і міг виразним читанням та інтонацією правильно озвучити Слово Боже для вірних;
3) самому підготовитися до доброго прочитання уривка з Євангелія;
4) добре підготовлюватися до проповіді, яка є частиною літургійного дійства та метою якої є «сприяти дедалі кращому розумінню Слова Божого віруючими і більшій ефективності його у житті віруючих».
Папа Венедикт XVI у Апостольському постсинодальному повчанні Sacramentum caritatis звертається до священиків: «Зокрема прошу всіх служителів проповідувати так, щоб проповідь виявляла тісний зв’язок між проголошуваним Словом Божим, Таїнствами та життям спільноти, щоб Слово Боже було підтримкою і життям Церкви» (SC, 46).
Дотепер багато християн обмежують для себе доступ до Слова Божого лише до слухання в часі Служби Божої. Це неправильно в наш час, коли Біблія в чотирьох українських перекладах є доступною на полицях книжкових магазинів. Замало є також тільки мати дома Святе Письмо, а не читати його.
Можна оправдувати себе, що Біблія є важкою до зрозуміння книгою. Та запереченням є те, що будь-яка духовна та інтелектуальна праця є важкою: молитва, участь у богослужіннях, боротьба з пристрастями, виконування Заповідей, несення хреста терпінь та щоденних обов’язків… Але ж ми, будучи християнами, це виконуємо. А Слово Боже не лише ще один важкий обов’язок, а допомога в нашому освяченні.
- III. На допомогу вірним.
Ця частина для тих, хто хочуть поглибити розуміння Святого Письма, але не знають як.
Біблійний апостолят Патріаршої Катехитичної комісії організував виготовлення та публікацію коментарів на недільні читання Євангелія та Апостола, які можете знайти в інтернеті за адресою http://pcc.ugcc.org.ua/?page_id=5538 та http://pcc.ugcc.org.ua/?page_id=8767
Це може стати значною допомогою для тих, хто хоче організувати гуртки читання Біблії.
Для тих, хто бажає глибше пізнавати Слово Боже, видається відповідна література. Можливо, її ще досить мало, але все ж вона існує.
Джерело: Собор Української Греко-Католицької Церкви
о. Захар Михасюта БІБЛІЙНІ АСПЕКТИ ЖИВОЇ ПАРАФІЇ 2014р.
Коментування заборонене.